UKR
Четвер 28 Березня 2024 року subscribe_imgПідписатися на новини
kaxobka
Офіційний сайт Каховської міської територіальної громади
Версія сайту для людей з вадами слуху та зору

архів новин


2024 2022 2021 2020 2019 2018 2017 2016 2015 2014 1970

ЄВРОПЕЙСЬКІ ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ


16.05.2014

Проблеми децентралізації влади та реформування місцевого самоврядування України в контексті наближення
до європейських стандартів

 Традиційно у третю суботу травня на знак приєднання до спільних цінностей країн континенту в Україні відзначається День Європи. Участь України в загальноєвропейській акції з відзначення Дня Європи є серйозним кроком у зміцненні самоідентифікації нашої країни як європейської держави, в залученні її до традицій і цінностей Європи. Важливість цього заходу підкреслюється також формуванням позитивної громадської думки, пов’язаної з інтеграцією України в Європейський Союз.
Відзначення Дня Європи історично пов’язано з самітом у Мілані 1985 року, на якому була підтримана пропозиція міністра закордонних справ Франції Робера Шумана щодо створення Європейської спільноти з вугілля та сталі. Ця подія заклала підґрунтя європейської інтеграції, вважається початком народження Європейського Союзу та святкується як День Європи.
Європейський Союз – це союз держав-членів Європейських Спільнот, створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Трактат), підписаним в лютому 1992 року і чинним із листопада 1993 р. Сьогодні в ЄС входять 28 європейських держав з населенням понад 507 млн людей. Метою цього транскордонного об’єднання стало створення економічного союзу з найвищим рівнем інтеграції економік держав (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці, а також спільна валюта) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства.
Історія Європейського Союзу
Ідеї щодо створення єдиного союзу європейських держав царювали в свідомості правителів та народів цих держав протягом довгого часу. Ці ідеї почали реалізовуватись після Другої світової війни, коли всі держави Європи зрозуміли те, що вони не можуть існувати відокремлено один від одного, що спільними зусиллями вони зможуть досягти значних висот. Ці думки були підкріплені перемогою над нацизмом та фашизмом, яка була досягнута завдяки єдності держав Європи і їх спільними зусиллям. У післявоєнний період на континенті з'явився цілий ряд організацій — Рада Європи, Західноєвропейський Союз, НАТО.
9 травня 1950 року вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р.Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою «план Шумана»). Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини, а також недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією — вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись «вищим органом» (прообразом Європейської Комісії).
18 квітня 1951 року «план Шумана» було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція («європейська шістка», яка в подальшому стала «локомотивом» європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.
27 травня 1952 року країни «європейської шістки» підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС). 10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору. Однак ані ЄОС, ані ЄПС, так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС. Таким чином, на початку 50-х років країнам "європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.
Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни «європейської шістки» домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратому). На початку 1957 року керівники урядів «європейської шістки» вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). 23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом). Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті — створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили). Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою «Римські договори». 8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий — Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств. У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.
На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС. 1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія. 1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція. 1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.
1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.
7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (саме поняття «Європейський Союз» з'явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так званні «три колони» Європейського Союзу:
«перша колона» — Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви «Європейське Економічне Співтовариство»). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить «наднаціональний феномен»;
«друга колона» — спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);
«третя колона» — співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.
В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п'ятий — найвищий рівень економічної інтеграції). 1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.
2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамська угода внесла зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу. На сьогоднішній день до цієї угоди приєднались 13 держав Європейського Союзу — Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція, Фінляндія та Швеція. Поки не приєднались до Шенгенської угоди Велика Британія, Ірландія та 10 держав, які стали членами ЄС у 2004 році.
26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. Положення цього договору на сьогодні вступили в силу і є чинними принаймні до 2009 року.
1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС — євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС — найвищого етапу інтеграції. Зараз євро перебуває в обігу на території 12 країн-членів ЄС. Велика Британія та Данії вирішили поки що відмовитись від введення євро на своїй території, а Швеція не змогла виконати необхідних критеріїв введення євро, встановлених Маастрихтським договором. 10 держав, які приєдналися до ЄС у 2004 році, поки що не змогли виконати усіх необхідних критеріїв «зони євро».
1 травня 2004 року членами Європейського Союзу стали Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія.
17-18 червня 2004 року на Самміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Конституції Європейського Союзу. 29 жовтня 2004 року Угоду про Конституцію Європейського Союзу було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі. Конституція ЄС складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов'язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації. 29 травня і 1 червня 2005 року населення Франції та Нідерландів голосує проти Конституційного договору. Негативні рішення референдумів спричинили паузу для розмірковувань про майбутнє Євросоюзу.
У жовтні ЄС починає переговори про вступ з Туреччиною та Хорватією. 1 січня 2007 року до Європейського Союзу приймають Болгарію і Румунію. Європейській Союз налічує 27 членів.
У грудні 2007 року глави держав і урядів ЄС підписали Лісабонський договір про реформу Європейського Союзу (набув чинності 1 грудня 2009). Він ставить ЄС на нову договірну основу і має зробити його демократичнішим, прозорішим і ефективнішим. Договір передбачає далекосяжні реформи. Так, наприклад, у майбутньому діючий Президент Європейської ради має зміцнити безперервність дій ЄС. Прийняття рішень ЄС буде полегшено за рахунок того, що в багатьох випадках відпаде потреба в одностайному голосуванні. Рішення, що приймаються кваліфікованою більшістю, поширюються тепер на багато інших сфер. Починаючи з 2014 року, для прийняття рішень Ради ЄС принципово необхідна буде «подвійна більшість». Відповідно до цього рішення Європейського Союзу у Раді міністрів потрібна буде більшість у 55 відсотків країн-членів, що налічують 65 відсотків населення (перехідне положення до 2017 року). Перехідне головування у Радах міністрів залишатиметься у формі 18-місячного колегіального головування трьох держав-членів. Кількість комісарів на 2014 рік буде скорочено до двох третин від кількості членів. Крім того, з'явиться посада «Високого представника Євросоюзу з питань політики безпеки й зовнішньої політики», який відповідатиме за зовнішні відносини євроспільноти. Реформаторський договір зміцнить також демократію та захист основних прав шляхом розширення ролі Європейського парламенту, залучення національних парламентів до процесу європейської законотворчості, а також завдяки Хартії основних прав, яка набуде сили закону (для Великої Британії й Польщі існуватимуть винятки).
В результаті цих об’єднавчих процесів, у Європі утворився могутній союз, який все більше стає подібним до самостійної держави з своїм апаратом державних органів, основним законодавчим актом та іншими рисами незалежної держави.
Україна і ЄС
Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як представник головуючої в ЄС країни, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.
Політика України щодо розбудови відносин з Європейським Союзом впроваджується на основі Закону України від 1 липня 2010 року «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Відповідно до статті 11 Закону однією з основоположних засад зовнішньої політики України є «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС».
Разом з цим, намір України розбудовувати відносини з ЄС на принципах інтеграції був проголошений набагато раніше. Так, у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 року «Про основні напрями зовнішньої політики України». Україна вперше заявила про власні євроінтеграційні прагнення. У документі закріплювалося, що «перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам. З метою підтримання стабільних відносин з Європейськими Співтовариствами Україна підпише Угоду про партнерство і співробітництво, реалізація якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом - до повного її членства у цій організації».
У подальшому стратегічний курс України на європейську інтеграцію був підтверджений та розвинутий у Стратегії інтеграції України до ЄС, схваленій Указом Президента України 11 червня 1998 року, та Програмі інтеграції України до ЄС, схваленій Указом Президента України 14 вересня 2000 року. Зокрема, у Стратегії набуття повноправного членства в ЄС проголошено довготерміновою стратегічною метою європейської інтеграції України.
Підтримка курсу на інтеграцію до ЄС традиційно надається й на рівні Верховної Ради України, зокрема відповідні положення містяться в Постанові Верховної Ради України з приводу рекомендацій парламентських слухань про співробітництво України та ЄС, ухваленій 28 листопада 2002 року, Заяві Верховної Ради України від 22 лютого 2007 року з приводу підготовки до початку переговорів щодо нової угоди між Україною та ЄС, Постанові Верховної Ради України з приводу рекомендацій парламентських слухань про стан та перспективи розвитку економічних відносин України з ЄС та Митним союзом, ухваленій 19 травня 2011 року, а також в Постанові Верховної Ради України від 20 березня 2012 року.
Разом з тим, незважаючи на попередні кроки, здійснені Україною у напрямку європейської інтеграції, на саміті Україна – ЄС, що відбувся 28 листопада 2013 року, В.Янукович відмовився підписувати раніше обіцяну Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Внаслідок цього у листопаді минулого року в м.Києві, а згодом і по Україні піднявся масовий протест, відомий як Євромайдан. Він продовжувався три місяці і призвів до зміни української влади.
Після цього у відносинах між Україною та ЄС намітилося кардинальне посилення взаємодії. Вже 21 березня 2014 року в Брюсселі за участю Прем’єр-міністра України А.Яценюка було підписано політичну частину Угоди про асоціацію між Євросоюзом та Україною. Підписи під екземплярами документів поставили А.Яценюк, голова Європейської Ради Герман ван Ромпей, глава Європейської комісії Жозе Мануель Баррозу й керівники 28 країн Європейського союзу.
Зокрема, підписані преамбула, стаття перша і розділи: перший, другий і сьомий. Так, в преамбулі ЄС визнає європейські прагнення України та вітає її європейський вибір, зокрема її зобов'язання розвивати стійку демократію і ринкову економіку. Також у цій частині зазначено, що демократія, повага прав осіб, засадничих свобод та верховенство права є ключовими елементами цієї Угоди.
Тут же йдеться і про повагу незалежності, суверенітет, територіальної цілісності та непорушності кордонів України, що в нинішніх умовах є для Києва важливим. Прописано і про політичну асоціацію та економічну інтеграцію, боротьбі з організованою злочинністю, лібералізації візового режиму і т.д. «Ця Угода не визначає наперед і залишає відкритим майбутній розвиток відносин Україна-ЄС», - сказано в преамбулі.
У статті першій мова йде про цілі цього документа, яким створюється «асоціація між Україною та ЄС» для поступового зближення в різних сферах на основі спільних цінностей. «Сприяти, зберігати і зміцнювати мир і стабільність в регіональному та міжнародному вимірі відповідно до принципів Статуту ООН і Гельсінського заключного акта і цілей Паризької хартії» - перераховується до статті першої.
Тут же мова йде про посилення співпраці у сфері юстиції, свободи та безпеки з метою забезпечення верховенства права та поваги прав людини і засадничих свобод.
Розділ перший присвячений загальним принципам, другий - політичному діалогу та реформам, політичній асоціації, співпраці і конвергенції у сфері зовнішньої політики і політики безпеки, сьомий містить інституційні, загальні та заключні положення.
Підписання політичної частини стало історичною віхою у розбудові двосторонніх відносин між Україною та ЄС на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції, яка формально закріплює цивілізаційний вибір України на користь європейських цінностей демократії, верховенства права, дотримання прав та свобод людини.
Україна розглядає підписання Угоди як свідчення солідарності Європейського Союзу з українським народом у нинішній непростий для нашої держави час та готовності до всебічного сприяння розвитку України як сучасної європейської демократії.
Політичні положення Угоди, підписані Прем’єр-міністром України, лідерами держав-членів ЄС та європейських інституцій, підтверджують відданість сторін Статуту ООН та основоположним документам ОБСЄ, а також готовність тісно взаємодіяти з метою забезпечення незалежності, суверенітету, територіальної цілісності і непорушності кордонів України, стабільності та безпеки в регіоні.
Уряд України розглядає Угоду про асоціацію як інструмент зміцнення демократичних процесів в Українській державі, дороговказ до системної політичної та економічної модернізації відповідно до найкращих європейських стандартів.
Угода про асоціацію залишається цілісним документом. Сторони домовилися якнайшвидше завершити процедури укладення торговельно-економічної частини Угоди та розпочати її практичну імплементацію, зокрема щодо створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі.
Підписання та імплементацію Угоди про асоціацію розглядаємо як важливий крок у напрямку реалізації стратегічної мети держави – набуття членства в Європейському Союзі, як це передбачено положеннями Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 2010 року та статтею 49 Договору про Європейський Союз.
Коментуючи підписання політичної частини Угоди Прем’єр-міністр України А.Яценюк сказав: «Моя країна стоїть перед обличчям ряду викликів, економічних, політичних і військових. Підписанням цієї Угоди ми продемонструємо всьому світу, що ми разом, що Україна поділяє європейські цінності, і що ми разом можемо бути успішними» та підтвердив, що остаточна мета України – повноправне членство в ЄС.
Економічна частина угоди, як планується, буде підписана згодом. Але вже зараз Євросоюзом вживаються заходи щодо економічної інтеграції України та створення їй для цього необхідних умов.
Так, 3 квітня поточного року на пленарному засіданні Європейський Парламент підтримав пропозицію Європейської Комісії щодо запровадження пакету автономних торговельних преференцій ЄС щодо України, в рамках яких Європейський Союз в односторонньому порядку поширить на український експорт до ЄС митні пільги, передбачені положеннями Угоди про асоціацію між Україною та ЄС в частині Зони вільної торгівлі Україна-ЄС.
Відповідно до процедури, пакет автономних торговельних преференцій ЄС для України набуде чинності після його схвалення Радою міністрів ЄС, відповідне рішення якої очікується вже найближчим часом. Позитивний економічний ефект для українських експортерів у зв’язку зі скасуванням або зниженням митних тарифів ЄС в рамках цього рішення оцінюється на рівні 487 млн. євро на рік.
У цьому контексті в Україні вітають підтримку Європейським Парламентом вищезгаданих пропозицій Європейської Комісії.
Ухвалюючи рішення про автономні торговельні преференції, Європейський Союз на практиці демонструє солідарність з Україною і робить реальний крок, покликаний стимулювати зростання української економіки та двосторонньої торгівлі з ЄС.
Запровадження автономних преференцій найближчим часом дозволить українським виробникам відчути переваги поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, підготує належне підґрунтя для її подальшого повноцінного започаткування.
Заплановане підписання економічної частини Угоди про асоціацію з ЄС не створить передумов для перевантаження українського ринку європейськими товарами, оскільки її умови передбачають регулювання потоку імпорту, а третина товарообороту України вже сьогодні припадає на ЄС.
Малому і середньому бізнесу теж не варто остерігатися підписання Угоди з Євросоюзом, адже український ринок досить великий і підприємці матимуть змогу зайняти на ньому певні ніші. Також малий і середній бізнес може орієнтуватися на потреби великого бізнесу і бути, фактично, «помічником».
Децентралізації влади та реформування місцевого самоврядування країни в контексті наближення до європейських стандартів
    Однією з головних умов повноцінної європейської інтеграції України є удосконалення системи державного управління і місцевого самоврядування, децентралізація влади, наближення до високих стандартів, передбачених Європейською Хартією місцевого самоврядування
    У зв’язку з цим в Україні розроблено та схвалено Урядом Концепцію реформування місцевого самоврядування, мета якої – визначення засад розбудови оптимальної, ефективної системи належного місцевого самоврядування, підвищення якості життя людини за рахунок створення умов для сталого розвитку територіальних громад як самостійних і самодостатніх соціальних спільнот, члени яких матимуть можливість ефективно захищати власні права та інтереси шляхом участі у вирішенні питань місцевого значення.
Для того, щоб забезпечити повноцінну реалізації Концепції Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України підготовлено пропозиції щодо змін до Конституції України щодо децентралізації влади. Документ передбачає наступні напрямки реформування.
Запровадження трьохрівневої системи адміністративно-територіального устрою України – область, район, громада з повсюдністю місцевого самоврядування;
Передачу функцій виконавчої влади від місцевих адміністрацій виконавчим органам рад відповідного рівня;
Розподіл повноважень між органами місцевого самоврядування за принципом субсидіарності і наділення саме громад максимально широким колом повноважень;
Чітке забезпечення повноважень органів місцевого самоврядування необхідними фінансовими ресурсами, в тому числі через їх участь в загальнодержавних податках;
Ліквідація державних адміністрацій і створення натомість державних представництв з тільки контрольно-наглядовими і координаційними, а не виконавчими функціями
Пропозиції щодо змін до Основного закону підготовлені Мінрегіоном на основі:
а) положень Європейської Хартії місцевого самоврядування;
б) пропозицій вітчизняних експертів (напрацювання Конституційної асамблеї, Конституційної комісії парламенту, груп експертів в області конституційного права і місцевого самоврядування);
 в) з врахуванням позиції польських експертів, які мають успішний досвід впровадження реформи місцевого самоврядування
Серед питань, які узгоджувались в дискусіях українських та польських експертів:
наскільки запропонована модель змін до Конституції (з урахуванням українських реалій) відповідає практичному досвіду польських колег (що реально працює і як не припуститися помилок у процесі формування законодавчого підґрунтя для реалізації реформи);
яким має бути ступінь деталізованості тексту (у польській Конституцій виклад дуже лаконічний, в українських традиціях недостатня деталізованість може призвести до різних тлумачень).
Пропозиції вносились з урахування обмеження на зміни у першому розділі Конституції. Такі зміни можуть бути внесені тільки шляхом референдуму, що призвело б до суттєвого сповільнення конституційних перетворень (так, у польській Конституції існує поняття територіального самоврядування, яке діє на рівні громад (гмін), районів (повятів) і регіонів (воєводств). В українській Конституції закріплене поняття місцевого самоврядування, яке не може бути змінене без внесення відповідних змін у перший розділ Основного Закону).
Ключові зміни стосуються розділів ІХ (Адміністративно-територіальний устрій) і ХІ (Місцеве самоврядування), які викладені в новій редакції. Пропонуються також деякі зміни в розділи ІV (Верховна Рада), V (Президент України), VІ (Кабінет Міністрів. Інші органи виконавчої влади).
1. У статті 132 (розділ ІХ) закріпляється принципи децентралізації у здійсненні державної влади, повсюдності та спроможності місцевого самоврядування, сталого розвитку адміністративно-територіальних одиниць.
2. У статті 133 (розділ ІХ) чітко визначено трьохрівневу систему адміністративно-територіального устрою – три види адміністративно-територіальних одиниць: регіони, райони, громади (було: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села). Також дано визначення громади (Громадою є утворена в порядку, визначеному законом, адміністративно-територіальна одиниця, яка включає один або декілька населених пункти (село, селище, місто), а також прилеглі до них території).
3. Стаття 140 (розділ ХІ) викладена в новій редакції. В ній передбачено утворення виконавчих органів влади районними та обласними радами і закріплено принцип субсідіарності при розмежуванні повноважень у системі органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів  різних рівнів.

4. В статті 141 (розділ ХІ) визначається порядок формування рад відповідного рівня. Пропонується обмежити строк повноважень рад та їх голів п’ятьма роками.
5. У цій  статті також визначено порядок формування виконавчих органів місцевого самоврядування на районному та обласному рівнях: «Голови районної та обласної рад обираються відповідними радами та очолюють виконавчий комітет ради. Районна та обласна рада за поданням обраного голови формує склад виконавчого комітету ради».
6. Стаття 142 (розділ ХІ) визначає матеріальні та фінансові основи місцевого самоврядування. Тут закріплене право місцевого самоврядування на частку загальнонаціональних податків.
Принциповим є момент чіткої фіксації норми, що «обсяг фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування відповідає повноваженням, передбаченим Конституцією та законами».
Також закріплено, що «витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою».
7. У статті 143 (розділ ХІ) визначено розмежування власних і делегованих  повноважень органів місцевого самоврядування. При цьому пропонується не деталізувати в Конституції повноваження, залишивши визначення вичерпного їх переліку на рівні відповідного Закону. Зафіксовано, що «держава фінансує здійснення цих (делегованих) повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності».
8. З попередньої статті вилучено, що «органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади». Тепер ОМС відповідальні тільки перед законом (ст. 144 – «Рішення органів місцевого самоврядуванням з мотивів їх невідповідності Конституції і законам України в порядку і строки, визначені законом зупиняються головами відповідних державних представництв з одночасним зверненням до суду»).
9. Новою є створення місцевих державних представництв, замість місцевих державних адміністрацій. У статті 118 (розділ VІ) зазначено: «Виконавчу владу в областях і районах, місті Києві та у Севастополі здійснюють голови державних представництв» (фактично префектів).
У цій статті також пропонується наділити Президента України повноваженнями призначати та звільняти голів державних представництв. Оскільки основною їх функцією є нагляд за дотриманням закону в регіонах, логічним є їхня підзвітність Президентові як гаранту Конституції. Натомість для забезпечення балансу влад передбачена відповідальність та підконтрольність голів державних представництв Кабінету Міністрів України. У той же час дане питання є теж дискусійним, і остаточне рішення залежить від того, як визначаться законодавці щодо розподілу функцій в трикутнику Верховна Рада – Кабінет Міністрів – Президент. Допустимим є наділення правом призначення і звільнення голів  як Кабінету Міністрів, так і Президента.
10. У статті 119 (розділ VІ) визначені повноваження голів районних та обласних державних представництв. Всього передбачено чотири сфери повноважень, серед яких – нагляд за відповідністю актів органів місцевого самоврядування Конституції та законам України, координація роботи територіальних і центральних органів виконавчої влади та координація роботи усіх органів влади на місцях в умовах надзвичайного та воєнного стану.
Передбачено (знову ж таки з метою забезпечення балансу влад) , що «рішення голів державних представництв, що суперечать Конституції та законам України, можуть бути відповідно до закону скасовані Кабінетом Міністрів України».
11.  Відповідно деякі зміни також пропонуються до розділів ІV (Верховна Рада) і V (Президент України). Принциповим є вилучення з повноважень верховної ради (стаття 85, розділ іv) тих, які не є політичними і мають бути віднесені до повноважень відповідних органів виконавчої влади:
«призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування». Натомість зафіксовано, що призначення місцевих виборів має відбуватись автоматично при виникненні правових підстав – питання не носить політичного характеру (стаття 141, розділ ХІ)
«утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів» - це теж не політичне питання і за своєю природою воно має бути віднесене до повноважень Кабінету Міністрів ( стаття 116, п. 2.1.).
Прийняття відповідних змін до Конституції забезпечить правову основу для схвалення низки законодавчих актів, необхідних для реалізації  реформи місцевого самоврядування. Серед законопроектів, які вже готуються нова редакція закону про місцеве самоврядування, закон про місцеві державні представництва, зміни до бюджетного кодексу, зміни до низки законодавчих актів, які визначають розподіл повноважень між виконавчими органами влади і органами місцевого самоврядування, а також їх розподіл між органами місцевого самоврядування різного рівня.
Мета таких змін – створення і підтримка повноцінного життєвого середовища для громадян, надання високоякісних та доступних публічних послуг, становлення інститутів прямого народовладдя, задоволення інтересів громадян в усіх сферах життєдіяльності на відповідній території, узгодження інтересів держави і територіальних громад.


Підготовлено управлінням з питань внутрішньої та інформаційної політики Херсонської облдержадміністрації